Цього року День вишиванки святкує свій 20-річний ювілей. У цей день українська вишивка перестає бути просто орнаментом і стає живою ниткою, яка єднає українців, де б вони не були, єднає нас сучасних з поколіннями предків. Саме таке відчуття панувало сьогодні під час тематичного заходу для студентів груп ГРХ-136 та ТФТ-197.
Завдяки Ксенії Квітченко та її команді: Анні Спільник, Кірі Коваленко та Андрію Підмогильному – студенти поринули в історію свята, яке народилося у 2006 році з легкої студентської ініціативи, а сьогодні відзначається у десятках країн світу. Дівчата злагоджено й цікаво пояснювали присутнім мову орнаментів, розповідали про традиції виготовлення та носіння вишиваного одягу, про поширення різних технік вишивки. Андрій Підмогильний провів вікторину, і всі мали шанс продемонструвати свою обізнаність, кмітливість та уважність.
Я підготувала показ традиційного строю усіх регіонів України, і найбільше мені хотілось провести студентів крізь традиції так, щоб кожен відчув: вишиванка – це не минуле, а частина нашої щоденної ідентичності. У цьому мені допомогли колеги –Наталія Іванівна Чепігіна, Олена Юріївна Моренко, Надія Федорівна Дорошенко та Роман Миколайович Зеленський.
Родзинкою зустрічі став виступ Анни Сєрої, яка зворушливо виконала народну пісню «О милий мій». А ще мене вразили студентські творчі роботи. Молодь сміливо переосмислила традицію, показавши, як вишивані мотиви можуть жити у сучасних професіях. Фарига Вікторія, Круглий Клим, Столяренко Маргарита, Супрунова Ангеліна та Александренко Олександр створили ескізи форми для працівників підприємств обраного ними фаху: туристичного агентства, крамниць, ресторанів – і вплели в них українські орнаменти так природно, ніби ці візерунки завжди були частиною професійного стилю. Це стало доказом того, що традиція не суперечить сучасності, а навпаки – надихає її.
День вишиванки – це не просто свято. Це нагадування про те, що українська культура живе в нас, у нашому щоденному виборі, у нашій праці, у нашій здатності берегти й продовжувати те, що створювали покоління до нас.
Щомиті пам’ятаймо тих, хто зараз не у вишиванці, а в пікселі, хто бореться за нашу свободу бути собою на своїй землі.
Тамара Лавренко, викладач
української мови, літератури й мистецтва
